Диканька – старовинне українське поселення, прославлене у безсмертних творах великого письменника Миколи Гоголя. Природа і колорит Диканьки неперевершені, цим краєм зачаровувались Панас Мирний, М. І. Глінка, Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, М. Щепкін, А. Головко,П. Капельгородський,
Ю. Смолич. Олександр Пушкін жодного разу не був у Диканьці, проте віртуозно змалював тутешні місця. У Диканьці жили представники древнього роду Кочубеїв. Диканька – їх родове осердя.
Вигляд з палацу Кочубея на клумбу у вигляді герба та на ставок "Островок" фото з архіву XIX століття
Походження назви селища пов’язують з тією обставиною, що раніше Диканька була оточена густими лісами, віковими дубами, які надавали цій місцевості дикого вигляду. Існують також твердження, що ця назва походить від прізвища першого поселенця – Диканя.
Вперше в письмових джерелах Диканька згадується в 1658 році, коли поблизу неї стався бій між загонами полтавського полковника Мартина Пушкаря і військами гетьмана Івана Виговського. Через десять років на тому ж полі відбулась ще одна битва, тепер між гетьманами Петром Дорошенком та Іваном Брюховецьким.
( Фото з архіву XVIII століття)
Диканські печери - не вигадка.Історики стверджують, що перші й найдавніші поселення на території сучасної Диканьки існували тут ще в VII-VI ст. до н.е. Виявлені сліди 3-х поселень ранніх скіфських часів. Пізніше у цих печерах біля Диканьки поселилися ченці, а село, що поряд розташоване називають Чернечим Яром. Земляне містечко вабить туристів, а вчені і досі, досліджуючи, відшукують стародавні археологічні знахідки.
Окрема мова про славнозвісні Кочубеївські дуби - пам'ятку природи, що охороняється Законом України з 1964 року. Це 4 велети (один стоїть окремо, неподалік лісницва) віком близько 800 років з діаметром стовбура 1,5-1,8 м і висотою 20-22 м.
Як свідчить народне повір'я, притиснувшись до могутнього дерева, можна й собі перейняти його здоров'я, міць та довголіття. Тут завжди людно. Збережені плином століть кремезні розлогі велетні – німі свідки славної історії. Вони є символом сили і природної краси диканського краю.
Вважається, що Пушкін ніколи не бував у Диканці, а уявлення про багатства диканської садиби Кочубеїв отримав із розповідей самого Гоголя, або ж правнучки страченого генерального судді Наталки Кочубей, дочки князя В. П. Кочубей, з якою познайомився у Царському Селі. У Царському Селі юний Пушкін навчався у ліцеї, а В.П. Кочубей мав тут літній палац. Наталка була першим захопленням юного ліцеїста, і вона багато розповідала своєму другу про Диканьку, історію роду, багатство Кочубеїв. Пізніше Наталка Кочубей вийшла заміж за графа О.Г. Строганова, і великий поет змалював з неї образ заміжньої Тетяни Ларіної в романі "Євгеній Онєгін". Отже, одна з найулюбленіших пушкінських героїнь і одна з найяскравіших жінок того часу виросла в кочубеївській Диканці.
Цветет в Диканьке древний ряд
Дубов, друзьями насажденных;
Они о праотцах казненных
Доныне внукам говорят...("Полтава")
Хто посадив кочубеївські дуби достеменно невідомо. Існує декілька версій. Згідно з однією, дуби як алею ніхто не саджав, а Кочубеї тільки прорубали рівні просіки по обидва боки від дубів для проїзду. За іншою версією, дубова алея, яка прикрашала в'їзд до садиби Кочубеїв була посаджена полтавським полковником Іваном Іскрою, і генеральним суддею Василем Кочубеєм, ще до Полтавської битви.
У 1861 році дубова алея налічувала 68 дерев. Місцями вона переривалася. В різних рядках її росло 7, 19, 42 дуба (до яких входило і три нині уцілілих велетні). Крізь алею простяглася дорога, що вела через Миколаївський ліс прямо до князівської садиби.
Документація на дуби ведеться тільки з початку сорокових років минуло століття. Відповідно до неї у ряду було п'ять дерев. Одне з них, яке виділялося найбільшими розмірами, так званий Маріїн дуб, або дуб Мазепи, що ріс у вибалку неподалік дзвіниці Миколаївської церкви, в 1934 році його підпалила блискавка і він згорів. За народною легендою, саме під ним юна Маруся-Мотря Кочубеївна чекала свого коханого — гетьмана Івана Мазепу.
Проте ВІЗИТКОЮ Диканьки є Тріумфальна арка, вона впадає в око кожному подорожуючому, бо знаходиться при в’їзді до селища. Символ Диканьки можна тлумачити як:
1- Арка-єдиний пам’ятник на теренах України, що увінчує тріумф перемоги у Вітчизняній війні 1812 року з французами.
2 - Арка – парадні ворота, помпезний жест поклоніння імператору Росії Олександру I, що заїхав до Диканьки.
3- Врешті, Аркою Кочубей увіковічив своє ім’я, її всі називають - Кочубеївські ворота.
Так от: 3 серпня 1820 року як парадний в'їзд до садиби Кочубеїв було відкрито Тріумфальні ворота, споруджені в пам'ять приїзду до Диканьки імператора Олександра I (автор проекту – академік архітектури Луїджі Руска). Її було відкрито задовго до того, як аналогічні споруди було зведено в Росії – Нарвські тріумфальні ворота у Санкт-Петербурзі за проектом архітектора В.П. Стасова (1834 р.) та Московські тріумфальні ворота на Кутузовському проспекті у Москві відомого зодчого Й.І. Бове (1827 – 1834 рр.). Всі ці арки є архітектурними пам'ятниками епохи і мають велику історичну цінність.
Споруджені за ініціативою В.П. Кочубея (учасника визначальної військової ради в Філях та одного з активних діячів антинаполеоновської коаліції) Тріумфальні ворота стали історичним символом Диканьки, неповторною окрасою.
У роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945р.) арка надзвичайно постраджала. В 1953 р. була мало не знесена. В липні 1954 р. відреставрована. У 2008р. проведено капітальний ремонт за кошти диканського мецената Ю.М.Кішенця.
Закладений В.П. Кочубеєм у 20-х роках XIX ст. в кар'єрі глибиною до 5 метрів, де добувалася глина для цегельного заводу, Бузковий гай площею 2 га з часом став унікальною пам'яткою садово-паркового мистецтва. І досі живе в народі пов'язана з цим гаєм історія.
Було у впливового державного діяча князя В.П. Кочубея тринадцятеро дітей. Одна донька Ганна тяжко захворіла. Не допомогли хворій ні столичні розваги, ні європейські ліки, ані далекі подорожі. Порадили лікарі вразити її чим-небудь незвичайним, дивовижною красою. Ось і звелів багатий батько засадити вже непотрібну після закриття цегельного заводу велетенську яму бузком різних сортів, привезених із-за кордону, розбити тут алеї, поставити альтанки, плекаючи надію весняним бузковим цвітом зцілити доньку.
І ось навесні привезли до гаю згасаючу Ганну. Щоб набратися в дорозі побільше вражень, відправили її з Петербурга окружним шляхом: спочатку до Москви залізницею, далі на пароплаві по Волзі та Каспійському морю, в кінній кареті через Кавказ, потім лагідні чорноморські хвилі, сонячний Крим, подорож по Дніпру. Як і очікувалось, Бузкова яма справила неповторне враження. Змучена юна Ганна повеселіла, їй стало краще. Але відцвів бузок, відійшло й життя молодої дівчини. А Бузкова яма залишилась, щоб кожної весни наповнюватися неповторними пахощами і солов'їними мелодіями, щоб існуванням своїм зцілювати і звеселяти людей.
І ніде більше в світі не проводиться таке своєрідне свято "Пісні Бузкового гаю", яке відбувається щороку в травні на мальовничій південній околиці Диканьки, біля Пивоварських ставків, по обидва боки яких розкинулися знаменитий Бузковий гай та Ялиновій гай, посаджений у 1908-1910 роках на площі 4,5 га. Взяті під охорону держави гаї входять до створеної у цьому районі зони відпочинку, місця народних гулянь, проведення різних свят.
всього не перелічити..............
Ю. Смолич. Олександр Пушкін жодного разу не був у Диканьці, проте віртуозно змалював тутешні місця. У Диканьці жили представники древнього роду Кочубеїв. Диканька – їх родове осердя.
Палац Кочубея фото з архіву XIX століття
Походження назви селища пов’язують з тією обставиною, що раніше Диканька була оточена густими лісами, віковими дубами, які надавали цій місцевості дикого вигляду. Існують також твердження, що ця назва походить від прізвища першого поселенця – Диканя.
( Фото з архіву XVIII століття)
Диканські печери - не вигадка.Історики стверджують, що перші й найдавніші поселення на території сучасної Диканьки існували тут ще в VII-VI ст. до н.е. Виявлені сліди 3-х поселень ранніх скіфських часів. Пізніше у цих печерах біля Диканьки поселилися ченці, а село, що поряд розташоване називають Чернечим Яром. Земляне містечко вабить туристів, а вчені і досі, досліджуючи, відшукують стародавні археологічні знахідки.
Окрема мова про славнозвісні Кочубеївські дуби - пам'ятку природи, що охороняється Законом України з 1964 року. Це 4 велети (один стоїть окремо, неподалік лісницва) віком близько 800 років з діаметром стовбура 1,5-1,8 м і висотою 20-22 м.
Як свідчить народне повір'я, притиснувшись до могутнього дерева, можна й собі перейняти його здоров'я, міць та довголіття. Тут завжди людно. Збережені плином століть кремезні розлогі велетні – німі свідки славної історії. Вони є символом сили і природної краси диканського краю.
Цветет в Диканьке древний ряд
Дубов, друзьями насажденных;
Они о праотцах казненных
Доныне внукам говорят...("Полтава")
Хто посадив кочубеївські дуби достеменно невідомо. Існує декілька версій. Згідно з однією, дуби як алею ніхто не саджав, а Кочубеї тільки прорубали рівні просіки по обидва боки від дубів для проїзду. За іншою версією, дубова алея, яка прикрашала в'їзд до садиби Кочубеїв була посаджена полтавським полковником Іваном Іскрою, і генеральним суддею Василем Кочубеєм, ще до Полтавської битви.
У 1861 році дубова алея налічувала 68 дерев. Місцями вона переривалася. В різних рядках її росло 7, 19, 42 дуба (до яких входило і три нині уцілілих велетні). Крізь алею простяглася дорога, що вела через Миколаївський ліс прямо до князівської садиби.
Документація на дуби ведеться тільки з початку сорокових років минуло століття. Відповідно до неї у ряду було п'ять дерев. Одне з них, яке виділялося найбільшими розмірами, так званий Маріїн дуб, або дуб Мазепи, що ріс у вибалку неподалік дзвіниці Миколаївської церкви, в 1934 році його підпалила блискавка і він згорів. За народною легендою, саме під ним юна Маруся-Мотря Кочубеївна чекала свого коханого — гетьмана Івана Мазепу.
Проте ВІЗИТКОЮ Диканьки є Тріумфальна арка, вона впадає в око кожному подорожуючому, бо знаходиться при в’їзді до селища. Символ Диканьки можна тлумачити як:
1- Арка-єдиний пам’ятник на теренах України, що увінчує тріумф перемоги у Вітчизняній війні 1812 року з французами.
2 - Арка – парадні ворота, помпезний жест поклоніння імператору Росії Олександру I, що заїхав до Диканьки.
3- Врешті, Аркою Кочубей увіковічив своє ім’я, її всі називають - Кочубеївські ворота.
Споруджені за ініціативою В.П. Кочубея (учасника визначальної військової ради в Філях та одного з активних діячів антинаполеоновської коаліції) Тріумфальні ворота стали історичним символом Диканьки, неповторною окрасою.
У роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945р.) арка надзвичайно постраджала. В 1953 р. була мало не знесена. В липні 1954 р. відреставрована. У 2008р. проведено капітальний ремонт за кошти диканського мецената Ю.М.Кішенця.
(Арка у нічній підсвітці)
Ніде в світі немає такої, як у Диканьці, Бузкової ями.
Було у впливового державного діяча князя В.П. Кочубея тринадцятеро дітей. Одна донька Ганна тяжко захворіла. Не допомогли хворій ні столичні розваги, ні європейські ліки, ані далекі подорожі. Порадили лікарі вразити її чим-небудь незвичайним, дивовижною красою. Ось і звелів багатий батько засадити вже непотрібну після закриття цегельного заводу велетенську яму бузком різних сортів, привезених із-за кордону, розбити тут алеї, поставити альтанки, плекаючи надію весняним бузковим цвітом зцілити доньку.
І ось навесні привезли до гаю згасаючу Ганну. Щоб набратися в дорозі побільше вражень, відправили її з Петербурга окружним шляхом: спочатку до Москви залізницею, далі на пароплаві по Волзі та Каспійському морю, в кінній кареті через Кавказ, потім лагідні чорноморські хвилі, сонячний Крим, подорож по Дніпру. Як і очікувалось, Бузкова яма справила неповторне враження. Змучена юна Ганна повеселіла, їй стало краще. Але відцвів бузок, відійшло й життя молодої дівчини. А Бузкова яма залишилась, щоб кожної весни наповнюватися неповторними пахощами і солов'їними мелодіями, щоб існуванням своїм зцілювати і звеселяти людей.
І ніде більше в світі не проводиться таке своєрідне свято "Пісні Бузкового гаю", яке відбувається щороку в травні на мальовничій південній околиці Диканьки, біля Пивоварських ставків, по обидва боки яких розкинулися знаменитий Бузковий гай та Ялиновій гай, посаджений у 1908-1910 роках на площі 4,5 га. Взяті під охорону держави гаї входять до створеної у цьому районі зони відпочинку, місця народних гулянь, проведення різних свят.
Свято "Пісні Бузкового гаю" колись вважалося лише районним заходом. Нині Диканька вважається туристичним осердям центральної України. Коли квітне бузок, Диканька чисельно збільшується у рази.Туристичний потік впродовж 1-2 тижнів навесні неймовірний. Але, коли буяння бузку у самому розпалі, тоді продовж трьох днів (п'ятниця - неділя, у травні) проходять всенародні гуляння за таким сценарієм:
*на центральній сцені з 9 ранку до 9 вечора безперервно співають пісень запрошені гурти, розігрується театральне дійство,
*працює містечко майстрів по рукоділлю, виставки художників і митців народних промислів,
* на Верхньому Пивоварському ставку плавають на човнах, катамаранах, біля Нижнього Пивоварського ставу катаються на конях, бричках,
*проводяться екскурсії по Кочубеївському парку (площею у 50 га),
*Варять куліш, смажать шашлик, працюють ятки громадського харчування із смаколиками, варениками, полтавськими галушками,
* проводяться спортивні змагання, естафети, працюють дитячі атракціони,
Пивоварські ставки тому і мають таку красномовну назву, що воду з них брали за часів Кочубея для варіння пива. А пиво диканське знамените, доправляли його у Петербург, до Парижу- і воно не скисало, бо ж вода у ставках диканських цілюща. Весь периметр ставка охоронявся вартою, ні тварини, ні люди не мали права каламутити воду, бо використовувалась для напою.Замовляйте екскурсію. Ми для Вас проведем "наживо".
066 78 313 26 Валентина Іванівна
що увінчує тріумф перемоги у Вітчизняній війні 1812 року з французами.... - зовсім дятли, яка ця війна "вітчизняна"? Україна в той час вже окупована московією, а українців перетворили на малоросів.Ідіоти, живіть в українській системі координат, а не московській.
ВідповістиВидалити