Селище гончарів та землеробів – Опішня – розкинулося на мальовничих пагорбах Полтавщини. Такої кількості музеїв, напевно, немає жодне село України. Тут що не хата – то садиба-музей, що не двір – то гончарська майстерня.Селище з населенням трохи більше 5000 осіб до туристів давно звикло, тож зустрічає їх привітно. Зазвичай гості обирають традиційний маршрут: музей родини Кричевських, Національний музей гончарства, гончарний майстер-клас від народних умільців.
Окрема мова про Колегіум мистецтв - мистецький заклад, створений у 1997 році на базі середньої школи. Побудовано школу на святому місці. До 1960 року тут стояла дерев'яна церква Покрови, яка за своєю величністю нагадувала Володимирський собор Києва.
"Церква була збудована з дерева, без жодного цвяха. Мала чотири куполи-дзвони. Коли у 1941 році у селище зайшли німці, радянські солдати відступали в сторону Малих Будищ, Більська і Харкова. А поранених воїнів, які не могли самостійно іти, заховали у стінах церкви Покрови. Німці дізналися, що військові переховуються у церкві, але зайти в будівлю так і не змогли. Вони не змогли переступити поріг дверей. Тим часом місцеві жителі вивели військових підземними ходами. Досі старожили, проходячи повз Колегіум мистецтв, стають на коліна перед старенькою тополею і моляться", – розповідають опішняни.На місці, де росте тополя, був центральний вхід до церкви. А ще старожили пригадують, що коли поліцаї спіймали кількох партизанів і поставили під стінами церкви, то не змогли їх розстріляти – кулі їх начебто не взяли. Здавалося б чудеса, але місцеві в це вірять.
Слід зазначити, що офіційні дані про Покровську церкву дещо відмінні від народних. Перша згадка про неї приходиться на 1660 рік, коли храму був подарований срібний хрест. Церква дійсно була дерев'яною, але на мурованому цоколі. Мала п'ять бань і високу дзвіницю. Кілька разів перебудовувалася.
Храм дуже шанувався місцевою громадою, тому руйнували її у кілька етапів, аби "одним махом" не викликати надмірний гнів опішнян. Спочатку розібрали дзвіницю. А вже 1960-го, руками завезених робітників, було покінчено і з самим храмом. Ікони та церковне облаштування начебто були вивезені на болото і затоплені.
За народними переказами, Опішня підземними ходами пов'язана з Глуховим, Будищами, Ромнами і навіть самим Києвом (як ходи пробивали під Дніпром, не уточнюється). Виходили вони не тільки до осель, а й на берег річки Ворскли. Крім того, ходами начебто були пов'язані сім церков Опішні. Раніше підземелля можна було побачити на "карті, зробленій на шкіряній основі", але де вона зараз, невідомо. Історія ж цих підземель починається ще за часів монголо-татарської навали: коли татарське військо входило в село , то у ньому не було жодної людини чи тварини - всі спускалися під землю. Років 50 тому в підземелля ще спускалися і самі опішняни, ще раніше, в роки війни, ховалися від німецьких облав та від бомбардування. Нині ходи в аварійному стані і зачинені для відвідування.
А ще місцеві кажуть, що підземелля були настільки широкі, що там могли роз'їхатися дві підводи, ще й вершник головою об стелю не зачіпався. А Лиса гора у селищі – не природньо створена, а утворена з глини та глею, які викидали при побудові підземних ходів.
До 1930-х років по верху гори проходила дорога, по якій возили снопи. Це була окраїна Опішні і називалася вона Лободівським краєм, але все населення вимерло в лихі роки Голодомору.
А неподалік можна знайти надзвичайне джерело – Осикову криницю. Вода в ньому блакитна і має чималий вміст срібла. Тож не дивно, що джерело це вважається цілющим.
Втім, час привернути увагу і до Колегіуму мистецтв, а якщо офіційно – ДСХШІ І-ІІІ ступенів "Колегіум мистецтв у Опішні" ім. В.Кричевського. Фасад навчального закладу прикрашений глиняними відбитками дитячих долоньок - таким ритуалом Колегіум приймає у художники першачків.Починаючи з першого класу, діти працюють з глиною. Крім предметів державного компоненту введені гончарство та образотворче мистецтво. Останнє у свою чергу ділиться на живопис, малюнок і композицію. У Колегіумі навчалися діти з різних областей України. Тут кожна дитина- обдарована, кожен учитель – талановитий, а кожен працівник – творчий.
Глина, з якою працюють, видобувається у місцевих кар'єрах. Раніше в Опішні функціонували два потужні заводи художньої кераміки. Один – це нинішній музей Кричевських, другий розташований неподалік Національного музею українського гончарства. Був ще завод "Червоний гончар", від якого нині лишилися лише руїни.
Музей Кричевських побудований з цегли Троїцької церкви початку ХІХ століття, яка стояла в центрі селища. Її зруйнували у 1930-ті.
Троїцька церква 1920 р.
У радянські часи в Опішні функціонувало 12 великих підприємств. Місцеві шкодують, що заводи зупинилися, оскільки лише 30% працездатного населення Опішні має роботу. Єдиний завод художньої кераміки, що нині працює, більше нагадує руїну. Величезні ангари пустують, вікна повибивані, близько 10 робітників працюють в одному приміщенні. Біля одного з ангарів лежить купа побитих черепків, біля іншого – глиняні відходи , посередині – велика купа глини. Власник заводу, місцевий приватний підприємець, намагається хоч якось втримати завод на плаву.Опішнянські гончарні вироби виготовлені з сірої глини, яка не має свинцевих порід та домішок. Сіру глину видобувають у кар'єрах за селом. Вважається, що ця глина має лікувальні властивості.
Опішнянська глина - пластична і еластична. Кожен відвідувач Опішні повинен виліпити власного "дивовижного свистунця": його треба виліпити власноруч, принести додому, стати посеред кімнати, посвистіти на чотири боки і поставити його в таке місце, де ніхто до нього не доторкнеться. Місцеві переконують, що з того часу в оселі запанує здоров'я і благодать.
Опішня з щирим серцем та доброзичливою посмішкою зустрічає гостей.
Тому дзвенять в Опішні глеки,
тому гніздяться лелеки в гончарнім дивнім краї,
бо ця земля голос, душу майстра і Бога має…
Все посміхається навкруг, бо сам Господь тут обертає гончарний круг.
Немає коментарів:
Дописати коментар