МАНДРУЙ УКРАЇНОЮ. ДИКАНЬКА - ОДНЕ ІЗ СЕМИ ЧУДЕС УКРАЇНИ.

МИКОЛАІВСЬКА церква оповита легендами та віковічною історією.
     Біла із сріблястим куполом  Миколаївська церква і понині вражає уяву численних гостей та жителів Диканьки. Красується вона на південній околиці селища. Стікалися сюди з усієї округи юрми богомільного люду вклонитися чудотворній іконі Спасителя Миколи, поспішали на гучний переспів багатопудових дзвонів. Як свідчать не лише народні перекази, а й архівні документи, у глибоку давнину, коли   диканськими землями і лісом володів архієпископ Чернігівський Лазар Баранович ,  після грози на пеньку  загадково з’явилася ікона Святого Миколая. В окрузі швидко розійшлася чутка про чудотворну ікону, тоді й збудували на місці знахідки у 70- роках XVII першу дерев’яну церкву із  пам’ятним пеньком всередині, який  прийняв на себе метровий дубовий хрест. А ліс навколо церкви називали відтоді Миколаївським. Згодом, у 1681 році поряд було відкрито шпиталь, надаючи допомогу хворим і старцям за пожертви «в кружку» біля образа Миколая. Пізніше,  у 1687 році  архієпископ Чернігівський передав диканські землі генеральному писарю, а пізніше генеральному судді Запорізького війська В. Л. Кочубею, відтоді  Кочубеї володіли Диканькою та навколишніми землями  аж до революції 1917 року. Миколаївська церква давала їм великі прибутки, а чудотворна ікона вабила численних прихожан, хворих, обездолених, які сходились сюди звідусіль, з усіх кінців Російської імперії,  навіть із Сибіру, з надією вимолити зцілення або кращу долю. Людський потік не вщухає і понині…

 У 1794 році на місці дерев’яної церкви за проектом зодчого тієї епохи  М. О. Львова на кошти Віктора Павловича Кочубея збудували кам’яну церкву, що збереглася і дотепер.
 Миколаївська церква  ротондальної форми побудована у стилі зрілого класицизму має подвійний купол, застосований вперше  у храмовому мистецтві російським Леонардо да Вінчі, як називали архітектора Львова. Пізніше винахід Миколи Львова запозиче А. Н. Вороніхін при будівництві Казанського собору у С-Петербурзі.  У міжкупольному просторі на третьому поверсі, куди ведуть вузькі гвинтові сходи, знаходяться хори, а сонячне проміння лине через невидимі зсередини вікна, то коли співає хор – відчуття співу, що лине з небес.
      Досі не розгадана таємниця знаменитих  «повітряних печей» архітектора Львова. Вони виконували потрійну функцію: обігрівали храм взимку, були  кондиціонером, не пропускаючи літньої спеки, а також слугували  вентиляцією усипальні роду Кочубеїв, яка знаходиться під церквою. «Для вентиляции склепа прототопить немного»,- було написано на дверцятах печі.

У склепі поховано п’ять князів і три княгині із роду Кочубеїв, саркофаги виділяються білизною італійського мармуру, витонченістю робіт народних умільців Диканьки, які навчалися ремеслу в Італії. Майстрами-кріпаками  у 1851-1852 роках виготовлено також іконостас із мореного дуба, який вражає святістю і красою.

Чудотворний образ   Святителя Миколи, в честь якого споруджено храм, займав праву сторону від намісної ікони Спасителя.