Від цих містичних і казкових місць Диканьки у вас точно мурашки по шкірі побіжать. Скільки див та легенд!
Садиба Гоголя
Музей-садиба розташована в селі Гоголеве неподалік Диканьки. Гості заходять до вітальні. І несподівано з дальніх дверей до них виходить жіночка в чепчику, каптані й довгій спідниці з оборками. «Доброго вечора. Ви до Миколи Васильовича? Його зараз немає вдома, чи не зволите почекати? Я – його мати, Марія Іванівна».
Мати проводжає гостей до флігелю. Кімнати там обставлені старовинними меблями, освітлюються свічкою. Світло від каганця раптом вихоплює з темряви профіль незнайомця, що сидить у кріслі спиною до відвідувачів. І раптом постать піднімається! Це ж сам Микола Васильович!
Зустріч з мамою і самим Гоголем відбувається на замовлення. Це – театралізоване дійство, що розігрують самі працівники музею. А відвідувачі дійсно вірять акторській грі жіночці-співробітника. Це підтверджує місцева жителька Олена: «Регулярно таке трапляється. Буває, потім питають: «А це що, і справді мати Гоголя була?». «Та яка ж мати, кажу, вона ж 200 років не може жити!». Особливо ж «ведуться» на майстерну постановку школярі.
Пан Голова і Солоха
Хутір Проні, який описував Гоголь у своїх «Вечорах…», дійсно існує. Тут – хати-мазанки – бідняка і середняка, ставок із кладкою, курені й, куди ж без нього, шинок. Тут і досі можна зустріти коваля Вакулу, прекрасну Оксану і насмішкуватого Чорта. Гоголівські герої з’являються кожного вечора: сам пан Голова із преподобною Солохою частують гостей, а вечеря відбувається в гурті інших персонажів. Вони танцюють, співають, і навіть зірки з неба дістають. Актори підкупають щирістю і ненав’язливо затягують у свою гру відвідувачів, створюють таку атмосферу, коли навіть найсерйозніші люди починають дуркувати, як малі діти!
Миколаївська церква
Місцеві кажуть, що у Миколаївську церкву ходять «по дітей». Жінці, яка не може завагітніти або має прогноз на нездорову дитину, треба приїхати сюди і помолитися біля ікони Святителя Миколая. Вона висить у правому куті за невеликою огорожею. Дива тут – це факт: не одна жінка після щирої молитви у Миколаївській церкві отримала довгоочікувану радість материнства.
Цю церкву відвідувала у свій час і мати Гоголя – просила здорової дитинки. Справа в тому, що її видали заміж дуже рано, в 13 років, і через недозрілість жіночого організму перші два її сини були мертвонароджені.
Церкву збудували місцеві селяни-кріпаки. Вона має рідкісну для Полтавщини круглу форму ротонди і унікальний подвійний купол, завдяки чому на прихожан ллється світло з невидимих вікон. Біля церкви є кладовище з сімейною усипальницею князів Кочубеїв, де поховано 5 князів і 3 княгині.
Катакомби
«Під селищем є підземні ходи ще з часів козаччини. Вони тягнуться в бік Великих Будищ і Чернечого Яру!» — розповідає Валентина, жителька села, яка займається зеленим туризмом і має в Диканьці гестхаус «Затишна оселя». Ще в давні часи татари примітили, що в околицях Диканьки люди мають магічну здатність раптово зникати. Було повне село – і враз нікого нема.
Довий час раптові зникнення людей вважались красивою сільською легендою, але археологи знайшли докази, що тут існувала ціла система підземних ходів. Валентина каже, що наукові дослідження – це одна справа, а вона знає реальну історію. Її сусідка, бабуся Соня, розповідала, що її дід одного разу провалився в підвал у своїй власній хаті. Він і не знав, що під його хатою – пустота. А дірка виявилась доволі глибокою. Він взяв каганець, обмотався віжками, і спустився під землю. Зробивши декілька кроків по темному проходу, він натрапив на розширення – камери на праву й ліву сторону. Хід вів далі, і ще через декілька кроків дід вийшов до зали, де стояв стіл і стільці – всі виліплені з глинистої землі. Далі дід не пішов – закінчились віжки, та й занадто вражений він був.
Ось це і є залишки підземних ходів. Їх робили не тільки заможні дворяни, але й прості селяни – щоб мати сховок від татар. А хату баби Соні уже завалили, і хід, скоріш за все, обсипався.
Сербине поле
Неподалік Диканьки у 17 столітті відбулась кривава битва між військом гетьмана Івана Виговського під проводом Івана Сербина та повсталим отаманом Мартина Пушкаря. Відтоді поле битви називають Сербиним полем. Через 10 років на цьому ж місці бились гетьмани Іван Брюховецький і Петро Дорошенко – подію називають «Битва гетьманів».
Валентина каже, що на Сербине натовпами ходять чорні археологи. Великі битви лишили по собі багато артефактів, зброї, грошей, старовинних речей, а ще жінка припускає, що десь там можуть бути сховані величезні скарби гетьмана Івана Мазепи.
Тріумфальна арка Кочубея
Тріумфальна арка Кочубея – кам’яна арка з ліпленим декором, вибудована просто серед поля графом Кочубеєм, на пам’ять про перемогу Російської імперії у війні з Наполеоном.
Інші туристичні, але уже не містичні об’єкти Диканьки й околиці:
*Дуби Кочубея – 4 старовинні дуби, вік яких налічує 800 років. За переказами, саме сюди ходила на побачення до гетьмана Івана Мазепи молода Мотря, донька полковника Кочубея.
*Бузковий гай – граф Кочубей висадив сотні кущів бузку для своєї доньки Ганнусі, хворої на туберкульоз, щоб вона дихала цілющим запахом цих квітів.
*Старий дерев’яний млин – навпроти Михайлівської церкви.
*Музей старовинного весілля –контактний музей, де заохочують приміряти старовинні вбрання, покористуватись музейними експонатами, а найголовніше – зіграти справжнє весілля за українськими традиціями. Церемонію проведе голова місцевої сільради, тож весілля буде законним державним актом. Знаходиться у селі Великі Будища.
*Музей історії та культури – експонує колекцію історичних знахідок.
*Картинна галерея – представлені художні полотна і скульптури, в окремій залі – роботи французької художниці українського походження Марії Башкирцевої, чиї роботи експонувались у Луврі.
*Село Опішня – центр гончарства України.
*Село Михайлівка – місцевий кінний клуб, кінні прогулянки для туристів.
Як дістатись до Диканьки
З автовокзалу в Полтаві, що знаходиться за 500 м від залізничної станції «Полтава Київська», кожну годину відправляються маршрутки на Диканьку. Вартість – 20 грн на 2017 рік.
Спілкування із гостями "Затишної оселі" часом продовжується і далі. Даша Воропаєва живо цікавиться історією України, пускається у мандри при першій нагоді. Своїми враженнями ділиться у пресі та інтернеті. Вона пише: "Валентино Іванівно, доброго дня! Ось вийшла моя стаття про Диканьку й околиці https://www.mandria.ua/ukraine/visafree/13712
с 29.12.2016 по 02.01.2017 г. отдыхали в "Затишній оселі" у Валентины и Владимира. Добродушные и отзывчивые хозяева этого чудесного дома понравились нам с порога!))) Дом уютный, большой и с удобствами. Так же нельзя не отметить вкусной домашней кухни, которой угощает Валентина. Все очень по- домашнему и с любовью! Новорічна казка, яку влаштували собі харків'яни Люба, Алінка і Сергій, Єва та Наташа. вдалася!
ВІЗИТКОЮ Диканьки є Тріумфальна арка, вона впадає в око кожному подорожуючому, бо знаходиться при в’їзді до селища. Символ Диканьки можна тлумачити як:
У роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945р.) арка надзвичайно постраджала. В 1953 р. була мало не знесена. В липні 1954 р. відреставрована. У 2008р. проведено капітальний ремонт за кошти диканського мецената Ю.М.Кішенця.
