Різдвяні свята минули, кутю розстріляли, настає пора весілль. Час від Різдвяних свят і до самого Великого посту - краща пора гуляти весілля. Для того, щоб побувати в чарівному дивовижному світі, не потрібно вміти подорожувати в часі чи летіти на Марс. «Дивовижне - поряд!», - стверджують всі, хто побував на церемонії.
2008 році, в день великого християнського свята Різдва Пресвятої Богородиці, в сільському будинку культури села Великі Будища Диканського району, що на Полтавщині, відкрито єдиний на Україні сільський музей українського весілля. До сьогоднішнього дня жителі села зберегли в своїй пам'яті місцеві народні звичаї і обряди, стародавні весільні пісні, які супроводжували урочистості весілля. В експозиції: весільне вбрання того часу (більше 50 років тому назад), меблі та предмети побуту, безліч вишитих рушників, сорочок та навіть скриня нареченої.Найцікавіше те, що поряд з унікальними експонатами в музеї проходять традиційні весільні обряди на замовлення. Більшість молодят, які реєструють шлюб в сільській раді, із — задоволенням проходять обрядове дійство, яке свого часу надихало на любов і злагоду їхніх бабусь і дідусів.
– Наші експонати цікаві тим, що були у вжитку, просякнуті чиєюсь енергетикою, – розповідає директор музею Оксана Трипольська. Музей заснували у 2008 році при місцевому Будинку культури. Поштовхом стало прохання учасниць фольклорного ансамблю «Берегиня», мовляв, дуже хочемо співати, а ніде. Трошки «збити оскому» співочим жіночкам вдавалося лише раз на рік на Сорочинському ярмарку. Відтак виникла ідея створити музей, де екскурсія супроводжується співами. Селянам оголосили про збір експонатів, і через п’ять років почали приймати відвідувачів. Один із найдавніших експонатів – весільний рушник 1917 року, про що свідчить вишитий на ньому надпис. 
Порівняно зі стародавнім, сучасне весілля здається легким: хіба важко посидіти з гостями один вечір у ресторані та розійтися по домівках? А наші пращури святкували цілий тиждень. У середу прибирали подвір’я і хати, у четвер різали худобу та готували м’ясо, у п’ятницю – випікали хліб. Субота призначалася для випікання короваю. Причому, пекли його навмисно в останній момент, щоб у разі чого, не вистачило часу на новий – адже за цим короваєм визначали долю молодих. Основне гуляння припадало на неділю. В понеділок свати гостювали один в одного, вівторок усі проводили у себе вдома. Середа – для обмолоту коровайного жита, а в четвер, останній день свята, били горнятка та розходились по домівках. Після цього молода сім’я починала жити буденним життям.
Перша шлюбна ніч: з боярином під дверима
У кожному регіоні її проводили по-своєму. Але найчастіше молоді відправлялися у комору при сінях, а на варті стояв старший боярин. Неодружену молодь виряджали додому, а старші гості співали сороміцьких пісень, тим самим у жартівливій формі підказуючи молодим, що робити. Звісно, тісну комору, де зберігалися харчі, важко назвати найзручнішим місцем у хаті, але усамітнитися можна було лише тут. У світлиці жили інші члени зазвичай багатодітної родини. Інколи весільна ніч проходила у хрещеної матері – та залишала приміщення, щоб молоді могли побути наодинці.
Традиції: їсти-пити-цілуватись – не можна!
А знаєте, чому молодим на весіллі кричать «гірко»? Зовсім не для того, щоб надалі їм було солодко. Колись у цей день нареченим таки було гірко: їм не дозволяли їсти, пити, цілуватись та обійматись. Замість молодих цілувались дружка і боярин. Часто їм соромно було робити це при батьках, тоді відкуплялись грошима. Але деякі сміливці відкрито користувались приємною можливістю. Поки гості раділи і насолоджувались смачними стравами, винуватці свята скромно сиділи подалі від столу, тримаючись за руки, – «пишалися». Вважалося, що через їжу та напої їх може хтось зурочити. Щоб не було спокуси перехопити якийсь пиріжок чи курячу ніжку, їхні келихи та ложки зв’язували між собою. Ця традиція збереглася донині, але її часто плутають із пов’язуванням двох доль. Звідси – різні забобони стосовно розірваних чи розв’язаних стрічок.
Придане: щонайменше сім сорочок
Придане – обов’язковий весільний елемент. Чим його більше, тим краще. Деякі елементи, наприклад, сім сорочок, повинна була мати навіть дуже бідна наречена – сирота. Готуватися до весілля їй допомагали подружки на вечорницях. До приданого завжди додавати рушники. Напередодні весілля дівчина прикрашала ними хату своєї майбутньої свекрухи. Також рушниками перев’язувати боярина та дружку, сватів, прикрашали ними хліб і весільний коровай. Молода навіть використовувала рушник замість пояса – як оберіг. У скрині мають бути дари для нової родини. Мати готувала для дочки нові подушки, простирадла, білизну – найчастіше по сім елементів, це число вважалось магічним. Другу частину приданого становила худоба: бичок чи теличка. Хто заможніший, міг подарувати вола, коня чи навіть шмат землі. Останній звався материзною. Чоловік мав право користуватися цією землею, але половина прибутку в будь-якому разі відходила дружині, причому вона мала право витрачати ці гроші на власний розсуд.
Житло: перший тиждень – у свекрухи
Найчастіше молода дружина йшла жити до свого чоловіка, але інколи він ставав приймаком. У будь-якому разі перший весільний тиждень усі наречені проводили у хаті свекрухи, цього правила ніхто не порушував. Потім заходили до матері дівчини «по щастя», вона віддавала їм останні речі для подружнього життя і відправляла у нову домівку.
Вхідний квиток до музею для дорослого – 5 грн, для дитини – 3 грн.
Екскурсія для групи до 20 чоловік – 150 грн, до 40 чоловік – 250 грн
Весілля або виїзна церемонія (обряд розрізання короваю) – коштують так само, як екскурсія. Їх треба заздалегідь замовити за телефоном: 066-817-00-78. Адреса музею: Полтавська область, Диканський район, с. Великі Будища, вул. Ю. Кононенка, 33.
Немає коментарів:
Дописати коментар