Від цих містичних і казкових місць Диканьки у вас точно мурашки по шкірі побіжать. Скільки див та легенд!
Садиба Гоголя
Музей-садиба розташована в селі Гоголеве неподалік Диканьки. Гості заходять до вітальні. І несподівано з дальніх дверей до них виходить жіночка в чепчику, каптані й довгій спідниці з оборками. «Доброго вечора. Ви до Миколи Васильовича? Його зараз немає вдома, чи не зволите почекати? Я – його мати, Марія Іванівна».
Мати проводжає гостей до флігелю. Кімнати там обставлені старовинними меблями, освітлюються свічкою. Світло від каганця раптом вихоплює з темряви профіль незнайомця, що сидить у кріслі спиною до відвідувачів. І раптом постать піднімається! Це ж сам Микола Васильович!
Зустріч з мамою і самим Гоголем відбувається на замовлення. Це – театралізоване дійство, що розігрують самі працівники музею. А відвідувачі дійсно вірять акторській грі жіночці-співробітника. Це підтверджує місцева жителька Олена: «Регулярно таке трапляється. Буває, потім питають: «А це що, і справді мати Гоголя була?». «Та яка ж мати, кажу, вона ж 200 років не може жити!». Особливо ж «ведуться» на майстерну постановку школярі.
Пан Голова і Солоха
Хутір Проні, який описував Гоголь у своїх «Вечорах…», дійсно існує. Тут – хати-мазанки – бідняка і середняка, ставок із кладкою, курені й, куди ж без нього, шинок. Тут і досі можна зустріти коваля Вакулу, прекрасну Оксану і насмішкуватого Чорта. Гоголівські герої з’являються кожного вечора: сам пан Голова із преподобною Солохою частують гостей, а вечеря відбувається в гурті інших персонажів. Вони танцюють, співають, і навіть зірки з неба дістають. Актори підкупають щирістю і ненав’язливо затягують у свою гру відвідувачів, створюють таку атмосферу, коли навіть найсерйозніші люди починають дуркувати, як малі діти!
Миколаївська церква
Місцеві кажуть, що у Миколаївську церкву ходять «по дітей». Жінці, яка не може завагітніти або має прогноз на нездорову дитину, треба приїхати сюди і помолитися біля ікони Святителя Миколая. Вона висить у правому куті за невеликою огорожею. Дива тут – це факт: не одна жінка після щирої молитви у Миколаївській церкві отримала довгоочікувану радість материнства.
Цю церкву відвідувала у свій час і мати Гоголя – просила здорової дитинки. Справа в тому, що її видали заміж дуже рано, в 13 років, і через недозрілість жіночого організму перші два її сини були мертвонароджені.
Церкву збудували місцеві селяни-кріпаки. Вона має рідкісну для Полтавщини круглу форму ротонди і унікальний подвійний купол, завдяки чому на прихожан ллється світло з невидимих вікон. Біля церкви є кладовище з сімейною усипальницею князів Кочубеїв, де поховано 5 князів і 3 княгині.
Катакомби
«Під селищем є підземні ходи ще з часів козаччини. Вони тягнуться в бік Великих Будищ і Чернечого Яру!» — розповідає Валентина, жителька села, яка займається зеленим туризмом і має в Диканьці гестхаус «Затишна оселя». Ще в давні часи татари примітили, що в околицях Диканьки люди мають магічну здатність раптово зникати. Було повне село – і враз нікого нема.
Довий час раптові зникнення людей вважались красивою сільською легендою, але археологи знайшли докази, що тут існувала ціла система підземних ходів. Валентина каже, що наукові дослідження – це одна справа, а вона знає реальну історію. Її сусідка, бабуся Соня, розповідала, що її дід одного разу провалився в підвал у своїй власній хаті. Він і не знав, що під його хатою – пустота. А дірка виявилась доволі глибокою. Він взяв каганець, обмотався віжками, і спустився під землю. Зробивши декілька кроків по темному проходу, він натрапив на розширення – камери на праву й ліву сторону. Хід вів далі, і ще через декілька кроків дід вийшов до зали, де стояв стіл і стільці – всі виліплені з глинистої землі. Далі дід не пішов – закінчились віжки, та й занадто вражений він був.
Ось це і є залишки підземних ходів. Їх робили не тільки заможні дворяни, але й прості селяни – щоб мати сховок від татар. А хату баби Соні уже завалили, і хід, скоріш за все, обсипався.
Сербине поле
Неподалік Диканьки у 17 столітті відбулась кривава битва між військом гетьмана Івана Виговського під проводом Івана Сербина та повсталим отаманом Мартина Пушкаря. Відтоді поле битви називають Сербиним полем. Через 10 років на цьому ж місці бились гетьмани Іван Брюховецький і Петро Дорошенко – подію називають «Битва гетьманів».
Валентина каже, що на Сербине натовпами ходять чорні археологи. Великі битви лишили по собі багато артефактів, зброї, грошей, старовинних речей, а ще жінка припускає, що десь там можуть бути сховані величезні скарби гетьмана Івана Мазепи.
Тріумфальна арка Кочубея
Тріумфальна арка Кочубея – кам’яна арка з ліпленим декором, вибудована просто серед поля графом Кочубеєм, на пам’ять про перемогу Російської імперії у війні з Наполеоном.
Інші туристичні, але уже не містичні об’єкти Диканьки й околиці:
*Дуби Кочубея – 4 старовинні дуби, вік яких налічує 800 років. За переказами, саме сюди ходила на побачення до гетьмана Івана Мазепи молода Мотря, донька полковника Кочубея.
*Бузковий гай – граф Кочубей висадив сотні кущів бузку для своєї доньки Ганнусі, хворої на туберкульоз, щоб вона дихала цілющим запахом цих квітів.
*Старий дерев’яний млин – навпроти Михайлівської церкви.
*Музей старовинного весілля –контактний музей, де заохочують приміряти старовинні вбрання, покористуватись музейними експонатами, а найголовніше – зіграти справжнє весілля за українськими традиціями. Церемонію проведе голова місцевої сільради, тож весілля буде законним державним актом. Знаходиться у селі Великі Будища.
*Музей історії та культури – експонує колекцію історичних знахідок.
*Картинна галерея – представлені художні полотна і скульптури, в окремій залі – роботи французької художниці українського походження Марії Башкирцевої, чиї роботи експонувались у Луврі.
*Село Опішня – центр гончарства України.
*Село Михайлівка – місцевий кінний клуб, кінні прогулянки для туристів.
Як дістатись до Диканьки
З автовокзалу в Полтаві, що знаходиться за 500 м від залізничної станції «Полтава Київська», кожну годину відправляються маршрутки на Диканьку. Вартість – 20 грн на 2017 рік.
Спілкування із гостями "Затишної оселі" часом продовжується і далі. Даша Воропаєва живо цікавиться історією України, пускається у мандри при першій нагоді. Своїми враженнями ділиться у пресі та інтернеті. Вона пише: "Валентино Іванівно, доброго дня! Ось вийшла моя стаття про Диканьку й околиці https://www.mandria.ua/ukraine/visafree/13712
с 29.12.2016 по 02.01.2017 г. отдыхали в "Затишній оселі" у Валентины и Владимира. Добродушные и отзывчивые хозяева этого чудесного дома понравились нам с порога!))) Дом уютный, большой и с удобствами. Так же нельзя не отметить вкусной домашней кухни, которой угощает Валентина. Все очень по- домашнему и с любовью! Новорічна казка, яку влаштували собі харків'яни Люба, Алінка і Сергій, Єва та Наташа. вдалася!
ВІЗИТКОЮ Диканьки є Тріумфальна арка, вона впадає в око кожному подорожуючому, бо знаходиться при в’їзді до селища. Символ Диканьки можна тлумачити як:
У роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945р.) арка надзвичайно постраджала. В 1953 р. була мало не знесена. В липні 1954 р. відреставрована. У 2008р. проведено капітальний ремонт за кошти диканського мецената Ю.М.Кішенця.
"Такою розкішшю блищав один із днів спекотного серпня тисяча вісімсот… вісімсот… Так, літ тридцять буде назад тому, коли дорога, верст за десять до містечка Сорочинців кипіла народом, який поспішав із усіх навколишніх і далеких хуторів на ярмарок. З ранку ще тягнулися незмінною низкою чумаки з сіллю й рибою. Гори горщиків, закутаних у сіно, повільно рухалися, здається, нудьгуючи своїм ув'язненням і темрявою, місцями тільки якась розписана яскраво миска або макітра хвалькувато висловлювалася з високо накопиченого на возі тину й привертала розчулені погляди прихильників розкоші. Багато перехожих поглядали із заздрістю на гончара, який повільними кроками йшов за своїм товаром, турботливо обкутуючи глиняних своїх франтів і кокеток ненависним для них сіном.
Одиноко в стороні тягнувся на стомлених волах віз, навалений мішками, прядивом, полотном і різною домашньою поклажею, за яким брів, у чистій полотняній сорочці й забруднених полотняних шароварах, його господар…"
Сюди двигає люд на всьому, що їде, скрипить, пхається, несеться, котиться, підплигує і мчить.
Краще, коли на ярмарок попадеш у вівторок - четвер, тоді менше народу, і побачити-скупитись легше. А вже у вихідні дні тебе понесе людський потік так, що лемент і штовханина тобі довго дошкулятимуть і після ярмарку!
Тільки лінивий не був на СОРОЧИНСЬКОМУ
Літописна Лтава, зберегла для нас величезну кількість пам’яток археології та архітектури. Серед них найяскравішим є унікальний всесвітньовідомий ансамбль Круглої площі (1805-1811р.) з Корпусним парком та адміністративними будівлями міста.
У суботу, 11 серпня, на Полтавщині в Опішні. 
авторка ідеї та кураторка фестивалю-квесту «Борщик у глиняному горщику», який відбувся 11 серпня 2018 року на Полтавщині, етнолог, керамолог, кандидат історичних наук. Олена Щербань розповіла про бабусин борщ, який надихнув її на створення дійства
«Спочатку глиняний горщик був науковим об’єктом дослідження, а потім я почала готувати в ньому різні види борщів. І дуже тішуся, що на фестивалі ми скуштували 50 видів борщу. До борщу не можна не прийти, бо борщ і каша, то є їжа наша. Це є здоров’я нації. Це наша фішка і наш бренд».
Кочубеївські дуби, що у Диканьці, вважають одним зі 100 природних чудес України. Йдеться про декілька давніх дерев, які збереглися від діброви, що оточувала родовий маєток Кочубеїв.
🌳 Акція #Покажи_Дуб_Онукам була розпочата у листопаді 2015 року ГО "Зелене серце"💚за підтримки #ЛандшафтнийПаркДиканський, метою якої стало привернення уваги громадськості до проблеми збереження для нащадків чотирьох Кочубеївських дубів (600 років), що ростуть у Диканці.
Тож, якщо ви бажаєте бути причетним до акції та хочете, щоб ваше ім"я ввійшло в історію, тобто було викарбувано на дощечці, яка стане частиною іменного паркану потрібно зробити благодійний внесок в розмірі 100 грн.
"У щастя людського два рівних є крила. Троянди й виноград -красиве і корисне". І навіть тоді, коли безмежно заклопотаний буденними справами, знаходиться годинка, щоб дивитися і 
Ніде у світі немає такої бузкової ями, як у Диканці. Закладений В.П. Кочубеєм у 20-х роках XIX ст. в кар'єрі глибиною до 5 метрів, де добувалася глина для цегельного заводу, Бузковий гай площею 2 га з часом став унікальною пам'яткою садово-паркового мистецтва. Кожної весни Бузкова яма наповнюється неповторними пахощами і солов'їними мелодіями, щоб зцілювати і звеселяти людей. І ніде більше в світі не проводиться самобутнє етнографічне свято "Пісні Бузкового гаю", яке відбувається щороку в травні на мальовничій південній околиці Диканьки, біля Пивоварських ставків.